Застарілий лінгвістичний міф

№41(963) 27 ноября – 3 декабря 29 Ноября 2020 1

Угодовство традиційної (і сучасної) апологетики руської мови

У нотатках херсонця Юрія Анісімова («Запад — юго-восток: противостояние продолжается?», «2000», №38 (960), 6—2.11.2020) аналізувалися підсумки першого туру українських місцевих виборів.

Окрім оцінювання електоральних спроможностей тих чи інших політичних спектрів, автор торкнувся й мовного аспекту південного сходу України.

Анісімов мотивував потребу зазначеного макрорегіону в офіційності руської (або ж т. зв. «російської») мови тим, що носії цього східнослов'янського лінгвістичного явища колонізували Південне Причорномор'я і Донбас паралельно з носіями «української» мови. Вірніше — спільно з носіями декількох українських мов!

Але мені видається, що така апологетика дещо опортуністична. Хоча угодовський підхід до проблеми захисту в Україні руської («російської») мови притаманний майже усім її оборонцям. Як на українських теренах, так і в РФ.

Більшості російських освітян принадно в цілому вважати нині домінуючу на своїй території мову споконвічно своєю. Хоч наука означену тезу не підтверджує.

Справа в тому, що руська мова за своїм походженням не російська, а одна з українських — родом з Києва та Вишгорода. Так само, як і англійська мова — не північноамериканська, а одна з британо-германських. А саме мерсійська. Родом з Оксфорду. Поруч з уессекською (вже асимільованою англійською). З «кокні» (ще жевріючою). З нортумрійською (живою й понині). З кентською (теж асимільованою «мерсійською»). В Сполучених Штатах же англійська (мерсійська) мова — прибулець. Хоча відсоток англомовних громадян США сьогодні вищий, аніж таких у самій Великій Британії.

Аналогічно й в Україні! Автохтонною руською (києво-руською, або ж т. зв. російською) мовою нині користуються у побуті близько половини мешканців нашої країни. В сучасній Росії — понад 4/5.

Хоча в XII—XV ст. києво-руська мова в Південній Русі домінувала. В XVI — сер. XX ст. вона залишалася однією з (поруч з полтавсько-черкаською, східно-поліською і галицько-наддністрянською) найпоширеніших в Україні.

Міфологема про «російськість» руської мови (попри написання у Києві і «Слова о полку Ігоревім» в 1187 р., і «Слова про погибель Руської землі» в 1238 р., і передмови до «Київського Псалтиря» в 1397 р. (писаної мовою, тотожною мові тогочасної московської «Задонщини»), і «Сказання про Дракулу воєводу» в 1480-і рр. (писаного мовою, тотожною мові тогочасного «Судебника Івана III») була задекларована П. О. Кулішем в середині XIX ст.

Ця думка (але в достатньо «сирому» вигляді) лунала ще до Пантелеймона Олександровича, але вона набула вигляду догми саме з-під його пера.

Сам факт існування перелічених вище давньоруських текстів вже серйозно аргументує за київський грунт руської (т. зв. російської) мови. Проте ще можна було б сперечатися щодо місця написання зазначених творів.

Остаточну крапку у розв'язанні цієї проблеми поставила Новгородська археологічна експедиція МДУ. Зусиллями її співробітників (А. Залізняком, Б. Крисько, В. Яніним та ін.) була винайдена і досить дошкульно розроблена мова старо-новгородських берестяних грамот. Ільмено-словенська.

Процес же асиміляції цієї мови давньоруською був блискуче описаний А. Залізняком (Древненовгородский диалект. 2-е изд. — М., 2004. — С. 5, 284—285). Автор переконливо показав поступове (впродовж сер. XII — поч. XIV століть) поширення в Граді-над-Ільменєм київської мови та заміщення нею місцевої.

Приміром, наприкінці XII ст. берестяні грамоти Новгорода поділялися на дві великі групи. Одна з них була написана місцевим діалектом, а інша — мовою, тотожною мові «Слова о полку Ігоревім». Остання ж впродовж XIII ст. поступово витискає в місті автохтонний старо-новгородський (ільмено-словенський) діалект.

Негаразд те, що берестознавці (націлені на вивчення та аналіз саме староновгородських текстів) процес приходу на Циркум-Ільменщину києво-руської мови зазначили досить контурно.

Приблизно ті ж самі асиміляційні процеси відбулися і з кривицьким (старо-тверські берестяні грамоти), і з в'ятицьким (три старо-московські берестяні грамоти поч. XIV ст.), і з сіверським (гіпотетичним), і з радимицьким (теж гіпотетичним) архаїчно-східнослов'янськими діалектами.

А яка ж доля спіткала києво-руський діалект на своїй батьківщині? В матері міст руських?

В Полоцько-Мінському і в Перемишльсько-Галицькому князівствах, в силу їхніх специфічностей, почали дисимілюватися на базі перенесеної в означені землі вранішньої форми давньокиївского діалекту (зразка тексту «Правди Ярослава Мудрого» 1019 р.) особливі говірки.

У Полоцьку — десь з межі X—XI ст. за князювання Ізяслава Ярославича («Рогволодича» з діда по матері) і появи з ним там середньо-наддніпрянського (тодішнього гатунку!) боярсько-дружинницького оточення.

В Перемишлі ж (а потім — в Галичі) — з останньої чверті XI ст. з князів Рюрика, Володаря, Василька Ростиславичів та їхніх бояр, дружинників та глашатаїв. Теж середньо-наддніпрянського (взірця кін. XI ст.) походження.

Більшість же давньоруських (головним чином удільно-ротаційних) земель в XI—XIV ст. продовжували орієнтуватися на київський мовний взірець та його семантико-граматичну динаміку у часі.

До середини ж XIV ст. сформувались у достатньо виразні діалектно-особливі говірки Литви—Білорусі і Галичини. Останню, окрім того, з сер. XIII і до поч. XVI ст. охопили (разом з Волинню) нові складні (у т. ч. як койнізаційні (суржикаційні), так і дисиміляційні) лінгвістичні метаморфози.

З формуванням Великого князівства Литовського, Руського і Жмойського (ВКЛ) і його територіальної (на схід і особливо на південь) експансії поширюється на нові терени полоцько-мінсько-віленський діалект (старобілоруська мова, інакше — західноруська мова). Нащадок полоцько-мінського варіанту вранішньої форми києво-руської мови. Диссимілянту Ізяславичів — Всеславичів.

З відвоюванням ВКЛ у постординських улусів (в XV — сер. XVI ст.) значної лісостепової смуги майбутньої України на означений «фронтір» (східноподільсько-черкасько-полтавські землі) сунули мігранти не тільки з Середньої Наддніпрянщини — Полісся, а й з «глибинки» ВКЛ. З Білорусі. Звідти українські прізвища: Литвини, Литвиненки, Литвяки, Литовченки, Шумейки, Борейки, Цибульки, Прокопені тощо.

Обидва субетноси розселялися на «фронтірі» мішано. Сформувалося койне (семантико-граматично мішаний діалект, в просторіччі — суржик) пізньокиєво-руського і старобілоруського діалектів.

Саме народне койне, а не таке кабінетне (полтавсько-наддністрянське), як в харківському кабінеті Миколи Скрипника в Харкові в 1928 р. Там тоді, як відомо, зібралися полтавсько-мовні фахівці з УРСР і наддністрянсько-мовні спеціалісти з Галичини. Обидві групи мовознавців і виробили (в процесі кабінетних дискусій) своєрідну мішану, поміж полтавсько-черкаським і наддністрянським діалектами — мову.

Однак повернімося до XVI ст. Зазначене тоді «фронтірне» проти-пізньоординське койне-суржик і стало в ту добу основою полтавсько-черкаської («суто української») мови.

У походженні тієї чи іншої мови від семантико-граматичного міксу двох близькоспоріднених мов (чи діалектів) немає ніякої ганьби. Німецька літературно-ділова мова — нащадок ріпуарсько-швабського суржика-койне. Ось спадкоємці інших суржиків: англійська, грецька, каталонська, сербо-хорватська (нащадок одного з балканських склавіно-антських койне), болгаро-македонська (нащадок іншого з балканських склавіно-антських койне), киргизька мови. Та й ще різноманіття з десятків проміжних говірок, діалектів і мов.

На інших теренах майбутньої України в середині — 3-й чверті ІІ тисячоліття н. е. відбувалися різні койнізаційні та дисиміляційні процеси. Але києво-руська мова в XV—XVII ст. зберігалася в матері міст руських і в Центральному Поліссі. Старобілоруська мова в Києві була тоді однією з двох офіціозних, але вона не була поширена у побуті киян. Серед них продовжувала домінувати (попри тодішні міські старобілоруськомовні офіціозні тексти Магдебурзького права) — саме руська (києво-руська) мова. В грудні 1648 р., наприклад, «спудеї» Києво-Братського Колегіуму привітали З.-Б. Хмельницького саме руською мовою [Яковенко Н. М. Нарис з історії України з найдавніших часів до кін. XVIII ст. — Київ, 1997. — С.211—212]. Мовою, майже тотожною мові майже тогочасного «Житія протопопа Аввакума, писаного ним самим». (Останній, як відомо, вмів церковнослов'янською лише читати, але не міг нею писати).

Та й в гетьманській канцелярії (в Чигирині) близько третини текстів було (в 1648—1658 рр.) написано «російською» (києво-руською) мовою, 60% — старобілоруською (не побутовою на Україні), 5% — польською, 2% — старонаддністрянською (частина листування зі Львівським магістратом). Полтавсько-черкаська мова тоді ще була (до «Енеїди» І. Котляревського — 1798-й рік) безписемною, але інколи потрапляла (в XVI—XVIII ст.) в руські, старобілоруські, польські та чеські тексти, — у вигляді записаних пісень. Як, наприклад, відома пісня «Їхав козак за Дунай».

Північно-східні та півннічно-руські землі і далі (в XIV—XV ст.) додержувалися взірців мовної динаміки Києва і Київської митрополії (попри періодичні подорожі митрополита з Києва до Володимира-на-Клязьмі і навпаки). А потім, до середини XVII ст. (впродовж подальших 150 років), мови Києва і пост-Суздальщини не встигли істотно дисимілюватися. Після ж Переяславської Ради (1654 р.) міні-діалектний союз Києва і колишньої Суздальщини поновився.

Мова «спудеїв» Києво-Могилянської академії, Ф. Прокоповича, Ст. Яворського, Гр. Сковороди майже не відрізнялася (наприклад, XVII—XVIII ст.) від мови протопопа Аввакума — В. Татищева — М. Карамзіна.

Більш того! Ціла плеяда російських письменників (О. Сумароков, В. Тредіаковський, М. Ломоносов (частково), Г. Державін, Д. Фонвізін, Я. Княжнін, О. Радіщев, О. Шишков, І. Крилов, Д. Давидов (ранній етап творчості), В. Кюхельбекер, О. Грибоєдов та багато інших) писали саме київским (прокоповичсько-шишковським) міні-варіантом києво-руської мови.

Міф про те, що «російська» мова (як показано вище) в Україні «чужинець», сформулював у середині XIX ст. П. Куліш. До нього ж для більшості літераторів (І. Котляревського, Гр. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя, Є. Гребінки та ін.) — полтавсько-черкаське і «московське» наріччя — просто вважалися варіантами (без уточнення їхніх теренів!) руської мови. П. Куліш з однодумцями, догматизуючи факт руськомовності приїжджих (з Санкт-Петербурга і Москви) урядовців, чиновників і військовиків, не побачили такої ж руськомовності (термін «російськомовність» від них!) серед корінних киян і вишгородців.

Центр. Полісся (без Київської округи Руського царства) в останній третині XVII ст. зазнало масової міграції мешканців Чигирино-Черкащини, які тікали звідти «завдяки» протурецькій орієнтації гетьмана П. Дорошенка і наслідків цього «союзу». А саме — тогочасного розору чигирино-черкаського краю турецько-татарськими походами. Центрально-поліський діалект зазнав значного лексичного впливу біженців-черкащан, але зберіг тодішню києво-руську семантико-граматичну основу. 6 відмінків, наприклад (як в «російській» мові), а не 7 (як в полтавсько-черкаській, як в наддністрянській або ж в мішаній поміж ними «кабінетно-скрипниківській»).

Міждержавна напруга — не аргумент для відмови від спільної мови з державою-опонентом.

Великобританія двічі (у 1776—1883 рр. та у 1812—1814 рр.) воювала з США, але від цього не стала відмовлятися від англійської мови. Не стала переходити на нортумбрійську (якою творив Р. Бернс та ін.), на уессекську чи на «кокні»-діалект!

«Гібридна війна» Лондона проти Вашингтона (на боці «конфедератів» — «діксі») під час Громадянської війни у США (1861—1865 рр.) не призвела, в свою чергу, до відмови «федералістів» — «янкі» від мови агресора — британців. Хоча в північних штатах тоді ще були значні нортумбрійська, уессекська та німецькомовна спільноти. Остання — головним чином із представників міграційних хвиль другої чверті — середини XIX ст.

Щодо юридичного аспекту українських мовних колізій

У мовному законодавстві не конкретизується та обставина, яка з українських (південно-руських) писемних мов мається там на увазі. Полтавсько-черкаська, наддністрянська (галицька), «кабінетно-скрипниківська», києво-руська, «пост-скрипниківська» (теж кабінетна) чи буковинська.

Треба орієнтуватися в першу чергу на найпоширенішу з них. Як на Україні, так і на планеті. Ще й на ту з українських мов, яка є однією із шести офіційних мов ООН. Треба базуватися на києво-руській формі української мови!

Якою творили Ст. Яворський, Ф. Прокопович, Гр. Сковорода, В. Капніст, М. Гоголь, Є. Гребінка, Т. Шевченко (прозові твори), Гр. Данилевський, В. Короленко, М. Волошин, М. Зощенко, К. Паустовський, Б. Чичибабін, А. Курков та ін. Цією мовою написана не менша кількісь українських літературних творів, аніж полтавсько-черкаською.

Але цю мову, на жаль, вже 28 років пригноблюють на її ж батьківщині. В Києві! Автохтонна руська мова дискримінується у своїй же колисці! Це фактично лінгвоцид. Упевненість же частини української спільноти в кулішівському міфі (про «російськість» руської мови) цю спільноту не виправдовує.

Що ж до статті 10 в Конституції України, то як там трактувати тезу про «захист російської мови»? Що таке формально «російська мова»?

Нею можна вважати ільмено-словенський діалект. Мову старих новгородських берестяних грамот.

Філологи-археографи здобули цих давніх листів тисячами і реконструювали «староновгородсько-берестяну» граматику. Це зараз одне з найвідоміших (після «київської» мовної інфрагрупи та підкарпато-русинської групи діалектів) давніх східнослов'янських архаїчних явищ.

Якщо ж який-небудь громадянин вивчить цю старо-новгородську мову і почне нею розмоляти на теренах України, то його потрібно захищати! Згідно зі 10 ст. Конституції України.

Руська ж мова — одна з українських!

Тим паче що сучасно-офіціозна «постскрипниківська» мова суто книжна. Вона не жива у побуті. Мова, яка вивчається зараз у системах української середньої і вищої освіти, — чужовата як для полтавського селянина, так і для карпатського гуцула. Не кажучи вже про буковинців, лемків, бойків, подкарпато-русинів, волиняків, галичан-наддністрянців і трьох груп поліщуків.

Хіба що! Заради культурної «суто-українськості» руську мову можна було б перевести на кулішівську абетку і впровадити у такому вигляді в українську освіту.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Самоучитель совести

Чтобы не множить ошибки и примирить украинцев, надо сказать самим себе правду о...

Языковое обслуживание: первые итоги

В условиях, когда механизмы возбуждения массового возмущения в соцсетях...

Язык мой — враг мой?

В Украине есть все возможности для исключения языковой проблемы из внутренних угроз...

Братья Медведевы: близнецы у истоков Самиздата

В 1970-м Самиздат (как ныне интернет) по умолчанию обозначал открытое информационное...

Асимметрия украинского Мефистофеля

Честная интеллектуальная элита Украины должна формировать образ мира, а не войны

Родной язык и мову надо защищать

Язык народа – уникальное общественное явление. Он выражает духовную, нравственную...

В кипящем котле

К Варламу Шаламову, убежденному в том, что главная опасность не в политических идеях, а...

Одна книга тысячу людей учит?

Книжные новинки интересны 4% опрошенных

Китайский — не роскошь, а цивилизационная...

Таблицы паттернов в двадцать-тридцать раз сокращают запоминание полезных фраз

Свободная касса, несвободный язык

Иногда привычные вопросы напоминают о себе самым неожиданным образом.

Совесть. Испытание

В издательском доме «АДЕФ-Украина» вышла в свет книга «Испытание...

Дума

Приснився сон мені тривожний і сумний: Сліпий кобзар на призьбі біля хати

Комментарии 1
Войдите, чтобы оставить комментарий
Владимир Онавамнадо
29 Ноября 2020, Владимир Онавамнадо

"Руська ж мова — одна з українських!" Прочитал и про лемкив и полтавских селян с пр. турецкоподданными, единственная новость, что Киев мать городов русских и язык пошел отсюда. Почему фашиствующие бандерлоги захватившие власть в Украине запрещают свой язык не понял. Может не доучились на русском, а на суржике это незаметно.

- 14 +
Авторские колонки

Блоги

Ошибка