Гагаузи

№3(969) 21–27 января 22 Января 2021

Цей досить нетиповий народ — тюркомовний, але здавна православний, чиє походження досі залишається нез'ясованим історичною наукою, — два сторіччя тому знайшов притулок та свою нову батьківщину у Бесарабії.

Щоправда, кордон між Україною та Молдовою розділив територію компактного проживання гагаузів — переважна більшість їх мешкає у сусідній країні, хоча і в Україні гагаузи становлять досить численну етнічну громаду у задністровських районах Одеської області.

Слід відразу зауважити, що гагаузів України треба розглядати як невід'ємну частину гагаузів Бесарабії, у тісному історичному зв'язку з молдавською Гагаузією.

За даними останнього перепису населення 2001 р., в Україні налічувалося 32 тис. гагаузів (18-е місце, відразу ж за німцями). В радянські часи чисельність їх в УРСР зросла з 23,5 до 32 тис. осіб, незважаючи на те, що відбувався міграційний відтік гагаузів до Молдови та Російської Федерації. 1970 р. гагаузів в Українській РСР налічувалося 26,4 тис. осіб, і вони становили 17% загальної чисельності цього народу в Радянському Союзі. У початковий період української незалежності — до 2001 р. — на відміну від переважної більшості національних меншин України гагаузи зберегли свою чисельність.

Принаймні в 1990-і у гагаузів ще спостерігався природній приріст населення — проте його майже повністю «з'їдала» еміграція, зокрема в Росію.

У Молдові переписи 2004-го та 2014 р. виявили зменшення кількості гагаузів аж на 14,5% — вочевидь, так само за рахунок трудової міграції.

Дуже важливим фактором збереження гагаузької ідентичності є переважно сільський спосіб життя гагаузів — понад дві третини їх мешкає на селі. Завдяки цьому в них і народжуваність вища, і відсутнє характерне для великих міст етнічне «розмивання».

Незважаючи на нерозвиненість навчання гагаузькою мовою, їм вдається зберігати рідну мову. Та все ж питома вага гагаузів, для яких гагаузька мова є рідною, неухильно зменшується: з 89% 1970 р. і 79,5% за переписом 1989 р. до 71,5%. Відповідно зростає відсоток російськомовних гагаузів: з 8,2 і 17% до 22,7% — та останнім часом україномовних: з 0,6 і 1,4 % до 3,5% за переписом 2001-го.

86,5% гагаузів України (27,6 тис. осіб) зосереджено в Одеській області. В ній вони посідають п'яте місце (1,1% населення), причому з 1989-го по 2001 р. у цьому регіоні гагаузів навіть трохи побільшало. Найбільший відсоток гагаузи становлять у Болградському районі (дані наведені по районах до адміністративної реформи) — 18,7%. Далі йдуть Ренійський район — 7,9%, Тарутинський — 6%, Татарбунарський — 3,8% та Арцизький район — 1,8%. На Одещині зберігаються п'ять гагаузьких моноетнічних (там мешкає від 69 до 96% гагаузів) сіл: Дмитрівка, Олександрівка й Виноградівка Болградського району, Котловина Ренійського району та Старі Трояни Кілійського. Також існують три села зі змішаним болгаро-гагаузьким населенням.

Якщо глянути на карту, відразу ж кидається у вічі, що більшість гагаузьких сіл розташовані майже на самому державному кордоні України з Республікою Молдова.

Гагаузи-містяни проживають здебільшого у Болграді та Одесі. В обласному центрі їх лише 1,3%, зате у «столиці українських болгар» — майже 17%. Але, що показово, в Болграді тільки 2% мешканців міста назвали гагаузьку мову рідною.

За межами Одеської області гагаузів мало, й проживають вони дисперсно. В жодній області, окрім Одеської, чисельність гагаузів не перевищує кількох сотень. Більше всього їх у Миколаївській області (877 осіб за переписом 2001 р.). Раніше виділялася Запорізька область (її зазначає, приміром, Українська радянська енциклопедія у статті про гагаузів), проте тепер тут гагаузів трохи більше 250 осіб. Напевно, там колись значна гагаузька община, відірвана від Гагаузії, асимілювалася.

Таємниці походження та непроста історична доля гагаузького народу

Самоназва гагаузів — «гагаузлар». Всього гагаузів на планеті налічується чверть мільйона. Легко підрахувати, що українські гагаузи становлять 13% чисельності цього народу — а це досить суттєва питома вага! Проте половина гагаузів проживає у Молдові (126 тис. осіб за переписом 2014 р., серед яких 112 тис. мешкають у Гагаузькій автономії та 3 тис. у Кишиневі; а ще 4 тис. гагаузів — у Придністров'ї).

Гагаузи як особливий етнос сформувалися на Балканах, на території сучасних Болгарії та Румунії, здебільшого у Добруджі, — і тільки в першій половині XIX ст., втікаючи від турецького терору, разом з болгарами здійснили переселення до Бесарабії, тільки-но приєднаної до Російської імперії. Походження їхнє неясне.

Основна гіпотеза полягає в тому, що предками гагаузів були тюркські племена, які за часів Київської Русі кочували по Північному Причорномор'ю: огузи (торки), печеніги, половці (кумани) тощо. Самий етнонім «гагаузи» вочевидь співзвучний з огузами (інакше — узами). Печенігів потіснили половці, а ці останні у XIII ст., рятуючись вже від татаро-монголів, втікали хто до Угорщини, а хто на Балкани. Там кочівники-тюрки осідали, прийнявши православ'я та місцеву, слов'янську культуру, зберігши водночас рідну тюркську мову. Вони могли, до речі, поглинути залишки тих протоболгар хана Аспаруха, що до того не злилися зі слов'янським населенням. Адже елементи булгарської давнини відслідковуються етнографами у сучасних гагаузів.

Якщо ця гіпотеза відповідає дійсності — а ми вважаємо її найбільш вірогідною, — тоді гагаузи як нащадки кочівників печенігів та половців не меншою мірою, ніж наша титульна нація, мають право вважатися корінним народом Півдня України.

Проте існують й альтернативні гіпотези походження гагаузів. Так, у Болгарії їх вважають отуреченими болгарами (які, однак, зберегли свою православну віру), а у Туреччині — нащадками сельджуків, які прийшли до Добруджі ще у XIII ст. та змішалися там з половцями. Неважко побачити, що обидві ці гіпотези мають відверто заполітизований характер: служать підкріпленням якихось геополітичних зазіхань або ж обґрунтуванням тенденції до асиміляції гагаузів — у Болгарії. У цій країні, на історичній батьківщині гагаузів, їх вже майже не залишилося — ще 1970 р. там їх чисельність оцінювалась у 5 тис. осіб, а за останніми даним — вже не більше 3 тис.

Проблема полягає в тому, що до XIX ст. етнонім «гагаузи» не згадується в жодних документах! Не додали ясності й проведені генетичні дослідження: у певних груп гагаузів виявилася перевага балканських генів (риси спорідненості з болгарами та сербами), проте у деяких — власне тюркських. Ясна річ: на Балканах взагалі все надзвичайно перемішане. Ця «генна мішанина» відображається в антропологічному вигляді гагаузів, які в цілому належать до південно-європейського типу. У будь-якому разі, гагаузи, становлячи самобутню гілку тюркського світу, водночас мають дуже глибоке й міцне слов'янське коріння, посилене до того ж релігійним фактором.

Скоріш за все, давні пращури гагаузів — православні тюрки — до османського завоювання входили до складу різних болгарських князівств, зокрема князівства Добруджа. Цікавий факт: наприкінці XVI ст. в місті Варна взагалі не мешкали слов'яни (болгари); невеличку більшість там становили православні тюрки, а решту населення складали тюрки-мусульмани та греки. Болгари заселили це місто пізніше, причому навіть наприкінці XIX ст. більшість мешканців ще становили гагаузи!

Відомий болгарський чорноморський курорт — місто Балчик трохи на північ від Варни — ще 1918 р. був за своїм населенням гагаузьким містечком. Шумен, Добріч (колишній Толбухін), ще один курорт — Каварна — все це були гагаузькі міста.

Отже, хоча сьогодні гагаузи — переважно сільські мешканці, в давнину в їхніх предків була добре розвинена міська культура — напевно, й із зачатками книжковості.

Гагаузька мова належить до південно-західної (огузької) групи тюркської мовної сім'ї — ближче всього до неї стоять турецька, азербайджанська й туркменська мови. Гагаузька мова має два діалекти. Літературна мова була створена на основі комратсько-чадирлунгського (центрального) діалекту, проте на території України, в Одеській області поширений другий її діалект — вулканештський, або південний. У лексиці гагаузької мови помітний дуже сильний слов'янський (болгарський, російський, український) вплив. Навіть слова, що позначають родичів, звучать «по-нашому»: mamu, babu, unuku. Цікаво, що релігійна термінологія у гагаузів не тільки грецька (що цілком природно!), але й арабомовна — ось, наприклад, слово «Бог» на гагаузькій мові Allah. Фонетика й граматика гагаузької мови теж трохи відійшли від тюркських підвалин, знов-таки, в бік слов'янських мов. Звичайний порядок слів у реченні гагаузькою — як у російській чи українській, а не в тюркських мовах.

До прийняття християнства предки гагаузів були язичниками — сповідували тюрксько-кочову релігію, яку зараз називають тенгріанством (культ Тенгрі — Неба). Сильні пережитки язичництва — як-от свято пастухів Гедерлез — залишилися й досі.

Особливий етнос становлять гагаузи-мусульмани — гаджали (від циганського «гаджо» — «чужий») — ті, хто з часом перейшли в іслам. На Балканах — передусім в європейській частині Туреччини, а також у Греції й Болгарії — таких людей може бути до 300 тисяч! Мова їхня близька до гагаузької, але потроху зближається з турецькою.

Під впливом Анкари іслам нині набуває деякого поширення й серед гагаузів пострадянського простору — поміж інтелігенції та молоді, яка навчалась у Туреччині.

Традиційний побут гагаузів сформувався у спілкуванні із сусідами-болгарами і тому подібний до побуту болгар. Гагаузька кухня — значною мірою балканська, є в ній страви молдавські (мамалига, томатний суп чорба тощо) та турецькі (долма). Будучи тюрками, але при цьому християнами, гагаузи охоче їдять свинину й дуже полюбляють вино. На півдні України досить популярна гагаузька страва манджа — різновид рагу, в якому використовуються болгарський перець, томати й баклажани.

Сьогоденні гагаузи — «нація переселенців», котра майже повністю проживає за межами історичної прабатьківщини. Переселення гагаузів до Російської імперії та проживання у Радянському Союзі так чи інакше врятувало цей етнос від згасання, асиміляції. Адже на Балканах гагаузів залишилося на даний час дуже-дуже мало.

Болгарії ми торкнулися вище — підрахувати там чисельність гагаузів надто складно, тому що громадяни гагаузького походження у переважній більшості тепер вважають себе болгарами і не відрізняються від них. Румунії ще торкнемося — а там процеси асиміляції гагаузів Північної Добруджі призвели до того, що, за даними офіційних переписів, їхня кількість вимірюється десятками (до 1500 осіб).

У Туреччині тепер може мешкати до 15 тис. гагаузів — але це тільки оцінка; положення з нацменшинами в цій державі складне, достовірної етнічної статистики немає, особливо це стосується курдів і вихідців з Кавказу. Неясно також щодо гагаузів, які мешкають у Туреччині з давніх часів, чи тих, що емігрували у пошуках кращої долі до етнічно близької їм країни вже в пострадянський період.

Коли Болгарія здобула незалежність, частина тамтешніх гагаузів (т. зв. грецькі гагаузи, які принципово не забажали перейти з Константинопольської церкви до новоствореної Болгарської) переселилася до Туреччини, а точніше — до Східної Фракії. Проте вже 1923 р. відбувся обмін населенням між Туреччиною та Грецією — тоді православні гагаузи перебралися жити до північно-східних областей Еллади. Там вони теж сильно асимілювалися — зараз їх у країні не більше 3 тис. осіб.

Всесвітній конгрес гагаузів користується всілякою підтримкою влади Гагаузії і регулярно збирає на своїх форумах представників двох десятків країн, в т. ч. і нашої.

«Земля обітована» у Буджацькому степу

Фактично Добруджу та Буджак розділяє тільки дельта Дунаю; відстань від Варни до Комрату — трохи більше 300 км, тому переселення гагаузів на ті терени, де вони живуть зараз, було не надто важкою справою. Існують історичні відомості про те, що з території Болгарії до Буджаку перші переселенці прибули ще у XVI ст.

Достовірно відомо, що тюрки-християни мешкали наприкінці того сторіччя в Аккермані (Білгороді-Дністровському), а на початку XVIII ст. — у Вулканештах (південь сучасної Молдови). При цьому переселенці контактували з тюркомовними ногайцями, які кочували степом. Ногайська орда пішла з цих малолюдних просторів після їх приєднання до Росії, залишивши у Гагаузії багато ногайських топонімів.

Основна хвиля гагаузько-болгарського переселення, власне, й припадає на той період, який почався після приєднання Бесарабії та інших причорноморських земель до Російської імперії. Розрахунки вчених говорять про те, що тоді до Росії переїхало не більше 10 тис. гагаузів. Відтак переселилася дуже мала їх частина, але оця незначна частина етносу й започаткувала по суті сучасну гагаузьку націю.

Господарське життя переселенців — болгар і гагаузів було схоже: землеробство та тваринництво, особливого розвитку набули в них овочівництво та виноробство. Спочатку царська влада взагалі не розрізняла болгар і гагаузів, вважаючи останніх «тюркомовними болгарами». Треба мати на увазі, що в давні часи етнічна належність часто-густо ототожнювалася з релігійною, а болгари та гагаузи належали до спільної конфесії. Російська статистика почала виділяти гагаузів як окремий народ тільки ближче до кінця століття. Важливе значення мали етнографічні дослідження російського вченого Валентина Мошкова (1852—1922).

Власне кажучи, й самі гагаузи повною мірою сформували свою національну свідомість лише у Бесарабії, стали сприймати себе як народ, окремий від болгар. Більше того, вони виявилися більш стійкими до процесів асиміляції, ніж їхні сусіди болгари (мабуть, завдяки тюркській мові), — та навіть частково асимілювали їх. В Гагаузії є чимало населених пунктів, які спочатку були болгарськими селищами, однак пізніше гагаузи в них витіснили болгар. Це стосується й столиці Гагаузії Комрату — він був заснований разом болгарами та гагаузами, і в ньому ще століття тому болгари та гагаузи співвідносилися у населенні як 1:2, тоді як в наші часи — вже як 1:14!

Коли за результатами Кримської війни частина Бесарабії тимчасово (до 1878 р.) відійшла до Румунії, у 1861—1862 рр. мала місце міграція гагаузів звідти до Приазов'я (сучасної Запорізької області) — деякий час там була помітна їх община. Їхали гагаузи й ще далі — вже тоді виникли гагаузькі поселення на теренах сьогочасних Ростовської області, Кабардино-Балкарії та Північної Осетії. А вже у радянські та пострадянські часи починаючи з 1959 р. чисельність гагаузів у Росії зросла приблизно в п'ять разів. Зараз у Росії проживає 13,5 тис. гагаузів, більше всього у Тюменській області та сусідніх з нею нафтодобувних автономних округах, а також, звичайно, у Москві — тобто там, де трудові мігранти можуть добре заробити.

За даними Всеросійського перепису 1897 р., гагаузи та турки становили 2,9% населення Бесарабської губернії. Більше всього їх жило в Бендерському повіті — 14%, а також в Ізмаїльському — 7,3% та Аккерманському повіті — 4% населення. Яскравою сторінкою історії Гагаузії стало селянське повстання 1906 р., яке призвело до проголошення Комратської республіки, невдовзіпридушеної. А один із уродженців Комрату — Дмитро Топчев — брав участь у повстанні на «Потьомкіні».

Гагаузи доблесно воювали на фронтах XX ст. Участь солдат-гагаузів у російсько-японській війні знайшла відбиття у гагаузьких піснях. В Першу світову війну два гагаузи стали повними Георгіївськими кавалерами; у громадянській війні один гагауз був нагороджений орденом Червоного Прапора. У Великій Вітчизняній війні кілька представників цієї національності були удостоєні орденів Слави та інших високих нагород. Уродженець Запорізької області, Герой Радянського Союзу гагауз Антон Буюкли в бою з японцями на Сахаліні повторив подвиг Олександра Матросова.

Після Жовтневої революції гагаузи чинили активний спротив боярській Румунії. Відомо, що гагауз Шишман у січні 1918 р. займав посаду військового комісара міста Аккерман. Проголошена в травні 1919 р. Бесарабська Радянська республіка вела бої проти румунських військ — і в її загонах було чимало гагаузів.

Чорним періодом в історії гагаузів стала румунська окупація 1918—1940 рр., під час якої здійснювалася політика асиміляції національних меншин. Внаслідок національного гніту в Румунії розпочалася еміграція гагаузів з рідного краю. Тоді виникла, наприклад, невеличка громада гагаузів у Бразилії, передусім у Сан-Паулу.

Ще гірше становище склалося під час румуно-німецької фашистської окупації 1941—1944 рр. — тоді постало питання про саме існування гагаузького народу.

Румунський період у спогадах гагаузів легко пояснює, чому у 1989—1990 рр. прорумунські, уніоністські прагнення нового молдавського керівництва викликали надзвичайно різку реакцію гагаузької громади, яка стала наполягати на створенні національної автономії. У жовтні 1990-го марш молдавських націоналістів на Комрат зустрів жорстку відсіч з боку місцевого населення, на допомогу якому прибули добровольці з Придністров'я. «Страх гагаузів перед Румунією» зовсім не є «штучно роздмуханим російською пропагандою», як твердять деякі українські журналісти.

Складні процеси відбувалися в Гагаузії й у повоєнні роки: колективізація, висилка класово чужих елементів, голод 1946—1947 рр., який — за твердженням деяких авторів — забрав життя майже 10% населення Буджака. Але тільки при радянській владі гагаузька мова отримала нарешті писемність — до цього були лише окремі спроби створити свій алфавіт, а книговидання фактично не йшло далі релігійної літератури (Євангеліє та ін.) й словників.

У 1947 р. було створено комісію для розробки гагаузької писемності при Інституті мовознавства АН СРСР, але роботи чомусь затягнулися, отож гагаузький алфавіт на кириличній основі був затверджений лише 1957 р. Після цього стало можливим видавати навчальну та художню літературу, розпочалося радіомовлення гагаузькою, став виходити додаток до республіканської газети. Була спроба організувати шкільне навчання гагаузькою мовою, проте цей експеримент, проведений в радянські часи, на жаль, тривав недовго.

Національно-культурне життя гагаузів взагалі було розвинуте недостатньо — і гагаузька громада значну частину вини за це покладала на партійно-державне керівництво Молдавії.

Пригадаймо й такий факт: один із засновників гагаузької літератури — Діоніс Танасоглу (1922 — 2006) — переклав гагаузькою мовою «Заповіт» Тараса Шевченка.

У 1993 р. — після переходу молдавської мови на латиницю — такий самий перехід був зроблений і для гагаузької мови, хоча видання книг кирилицею тривало ще досить довго. На Україні перехід гагаузів до латиниці також стався — у 1997 р.

Збереження національної ідентичності в умовах геополітичної боротьби

Теперішня київська влада має всі підстави вважати гагаузів нелояльними до її політики. Адже гагаузи України та гагаузи Молдови — це один народ, а у Гагаузії (Автономно-територіальному утворенні Гагаузія, Гагауз Єрі), як відомо, особливо сильні проросійські настрої. На місцевому референдумі в 2014 р. 97—98% людей проголосували проти курсу Молдови на вступ до ЄС та приєднання до Румунії та за вступ до Митного союзу. На президентських виборах 2016 р. у другому турі Ігоря Додона підтримали майже 99% мешканців автономії, Майю Санду — 1,11%.

Невдала політика Додона трохи послабила його позиції, але на нещодавніх виборах він все ж таки отримав у Гагаузії 94,5% голосів проти 5,5% у суперниці.

В автономії гагаузька мова має офіційний статус — разом із молдавською та російською мовами. Питома вага тих гагаузів, які вважають гагаузьку мову рідною, набагато вища, ніж серед гагаузів України, — 92%. При цьому російська мова дуже поширена — фактично нею ведеться все громадсько-політичне життя. Одна з причин полягає в тому, що в мові гагаузів недостатньо розроблена відповідна термінологія.

Можна передбачити, що новообрана президентка Майя Санду буде не лише посилювати тиск на Придністров'я, загострюючи ситуацію довкола нього, а й спробує «виховувати» «совково-консервативних» гагаузів в дусі «європейських цінностей». Яку позицію займе в молдавських конфліктах офіційний Київ, теж легко передбачити. І, на жаль, постраждати від цього може громада наших гагаузів.

Треба також мати на увазі, що після розпаду СРСР значно посилився вплив на гагаузів з боку Туреччини. Вплив зростає разом із поширенням економічних і туристичних зв'язків (або скоріше економічно-туристичних — пригадаймо розквіт «челночної» торгівлі та «туризму» наших дівчат у турецькі борделі в 90-ті!) та здійснюється турецькими ЗМІ. Спостерігається таке мовне явище, як проникнення у гагаузьку мову новітніх турцизмів. Перехід гагаузької мови на латиницю був проведений в руслі румунізації Молдови — але він грає на руку й Анкарі, котра іде також у руслі тенденції переходу на латиницю тюркських мов пострадянських республік Середньої Азії та Кавказу, які в такий спосіб культурно дистанціюються від Росії.

Відвідуючи Гагаузію у 2018 р., Реджеп Ердоган підкреслив: «Наші гагаузькі брати...». Гагаузька молодь їде вчитися до вузів не тільки Росії, а й Туреччини. Комрат прикрасили бюсти Сулеймана Деміреля (президент Туреччини у 90-ті, який зробив внесок в урегулювання гагаузько-молдавського конфлікту), Гейдара Алієва та Нурсултана Назарбаєва, в місті з'явилася турецька бібліотека ім. Ататюрка.

Нині українська влада заграє з Туреччиною, сприяючи тим самим підсиленню турецького впливу та пантюркістських настроїв серед певних національностей нашої країни. Ясна річ, оскільки гагаузи надто малочисельні, на цьому напрямку особливої загрози для безпеки України немає. Інша справа — кримськотатарський напрямок: пан Ердоган, звичайно, мріє — і допомагатиме! — повернути Крим, але точно не Україні...

Інтереси гагаузів нашої країни представляє Союз гагаузів України. Йому, звісно, треба вести свою діяльність дуже обережно, особливо в питанні боротьби за такий адміністративно-територіальний поділ Одещини, який би сприяв збереженню болгарської та гагаузької меншин, — обережно, щоб не наразитися на звинувачення в сепаратизмі, в намаганні нібито створити якусь «Бесарабську народну республіку».

В непростих економічних і політичних умовах гагаузи ведуть діяльність зі збереження своєї національної культури. 10 грудня 2016 р. в Одесі, у приміщенні Центру болгарської культури, відкрилася перша в Україні школа по вивченню гагаузької мови. Заняття проходять в ній раз на тиждень; її можуть відвідувати як діти, так і дорослі. В цій школі також викладають історію та культуру гагаузів.

В липні 2017-го Союз гагаузів презентував фундаментальну, навіть унікальну книгу: «Історія гагаузів України». Її автори: Юрій Дімчогло, на той час заступник голови Одеської обласної ради, та історик Степан Булгар, що представляє науково-дослідний центр Гагаузії у Комраті. Зазначимо, що в Україні, окрім того, працює один з найбільш авторитетних дослідників гагаузької історії та культури — Андрій Шабашов, причому, що цікаво, він очолює в Одесі чуваське товариство «Юлташ».

В гагаузьких селах у школах так само вивчають рідну мову (щоправда, нібито лише одну годину на тиждень). Працюють фольклорні колективи, проводяться час від часу Дні гагаузької культури. Самобутній народ зберігає свою ідентичність.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Увидим ли мы «досвітні огні» во мраке самой темной...

Вся крайне неудобная для нашего времени правда состоит в том, что Леся Украинка была не...

Оглянуться назад

Мы с вами — последнее поколение, от которого зависит, останется ли жизнь на Земле

Вулиця Суворова у Києві

 Чи протидіяв Олександр Васильович українським інтересам?

Исторические факты

11 февраля 1761 г. каретник Михаэль Каслер предпринял небольшое — всего в два километра...

Первый звуковой фильм Чарли Чаплина

5 февраля в 1936 г. вышел первый полностью звуковой фильм Чарли Чаплина «Новые...

О маме и блокаде. Ленинград

Дорогая Ксения Лукьяновна, может, эти твои картофелины спасли нас

Эволюция человека и биосоциальная деградация...

Основной недостаток современных теорий социальных наук — это недооценка...

Культурно-національні багатства України: поляки

Спроби відтворити культуру старого Львова як культуру нібито українського міста...

Восхождение на Голгофу

В очередную годовщину падения Сухуми в Грузии вспоминали жертв кровавого...

Черный день в истории

22-го июня 1941 года рано утром немецкие самолеты без объявления войны вторглись в...

Трудные уроки зафронтовой работы

В конце августа 1941 г. руководство Особой группы НКВД СССР приступило к формированию...

Учителя нашего народа

В 1862 г. в Харькове Христина Журавлева организовала первую в империи воскресную женскую...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка