Етноментальний феномен українства

06 Августа 2019 3 2.2

Українці є однією з гілок східних слов’ян. Це етнос дуже великий і досить розвинений. Він не є, так би мовити, «чистою» етнос-нацією, бо, з одного боку, співіснує у межах Української держави з багатьма етнічними меншинами, а з іншого – й сам вельми значною своєю часткою розкиданий по світах, утворюючи українську діаспору.

Українців як етнос завжди можна впізнати через їхню неповторну ментальність: це – мовна специфіка, гуманність, демократизм, селянськість та індивідуалізм.

а) Мовна відмінність

Мова -- це найперша й найважливіша ментальна відмінність будь-якого етносу від усіх інших. Мова -- це перевернутий в ідеальне й засвоєний та перетворений етносом зовнішній світ разом з історією його засвоєння та перетворення. Мова -- це форма безсмертя етносу.

б) Гуманність -- ментальна риса українства

Гуманність в українстві має різні форми вияву:

невойовничість (миролюбність, лагідність);

милосердність (благодійність, немстивість);

щирість (душевність, сердечність, гостинність);

демократичність (козацькі традиції виборності на керівні посади, рівноправність жінки з чоловіком в українській сім’ї).

Силою історичних обставин український народ був надовго позбавлений державності, тому він постійно перебував в обороні, мусив чинити опір зовнішнім згубним натискам, вів постійну боротьбу за своє етнічне виживання, нерідко відповідав жорстокістю на жорстокість.

Але він ніколи не виявляв себе як загарбник. Навіть у часи великих перемог.

Як у реальній політиці, так і в теорії український дух ніколи не виявляв потягу до насилля.

Можна припустити: якби Україна мала свою міцну й тривалу державність, то її панівні класи поводили б себе дещо іншим чином.

Але історія такої можливості українцям не дала, що й позначилося на психологічних особливостях українства.

Безліч страждань, що їх зазнав український народ, прищепили його духовні чуйність і милосердя.

Щирість українців не потребує особливих коментарів, але вона поширювалася лише на тих, хто з’являвся з добром.

в) Демократизм української ментальності

Демократизм завжди пронизував увесь устрій життя українського народу.

Він втілював у собі, з одного боку, засади гуманізму, а з іншого – волелюбності й рівноправ’я.

Найпривабливішим в українстві є його внутрісімейний демократизм.

Ніде у цивілізованому світі жінка не має так багато прав, не користується такою повагою, не посідає таке чільне місце, як в українській сім’ї.

Підвищена активність жінки в українській сім’ї має історичну традицію, яка пов’язана з козаччиною.

В чому справа?

Січова козаччина практично обходилася без жінок. Але далеко не всі козаки були неодруженими. Отже за відсутності своїх чоловіків-козаків змушені були бідні жінки «тягнути воза» та «перти плуга» й за себе, й за чоловіка. Так воно й повелося, стало звичкою, а потім і традицією.

Козаччина зникла, а додаткові «чоловічі» обов’язки української жінки в сім’ї залишилися. А звідси формується й характер, і лінія поведінки.

В українстві є два типи ментальності: землеробський та козацький. Першому з них притаманний пріоритет жінки перед чоловіком, другому – пріоритет чоловіка перед жінкою. Жінка в українстві – це символ стабільності й землеробської праці. Таким чином, існує три етноархетипні символи українства:

символ Матері-господині, тобто символ дітородності й водночас охоронниці хатнього вогнища, який уособлює українська жінка;

символ хлібодара-землероба, який уособлює український селянин;

символ захисника-оборонця, який уособлює український козак.

г) Індивідуалізм в українському менталітеті

Серйозною підставою українського індивідуалізму був демократизм, який, у свою чергу, спирався на глибоко притаманну українству приватновласницьку психологію, приватновласницьку свідомість, особливо щодо землі. Це деякою мірою пов’язане з реальним впливом Заходу. Це він ніс із собою традиції індивідуалізму.

Оскільки сутність українства становить індивідуалізм з його приватновласницькою психологією, то тепер з очевидністю з’ясовується, що несамовита боротьба більшовизму проти українства, як нібито боротьба проти націоналізму й самостійництва, була фактично боротьбою проти ненависної більшовикам приватної власності, яку своїми працелюбністю, ощадливістю, хазяйновитістю, індивідуально-незалежним характером, почуттям людської гідності українство й уособлювало.

Це була також своєрідна боротьба відсталості з цивілізацією, Сходу із Заходом.

Там, де українці спіткаються з розумним суспільним устроєм, в якому цінується наполеглива чесна праця, вони долають будь-які труднощі й піднімаються до цивілізованого рівня життя.

У себе на батьківщині український етнос був поставлений у дуже скрутні умови виживання. Та, як бачимо, вижив і відроджується. Важливу роль у вияві цієї високої етнічної життєстійкості відіграла така пов’язана з індивідуалізмом якість українства, як перевага інтервертивного психологічного типу. Це – врівноваженість, витриманість, самозаглиблюваність, філософічність.

Таким чином, виокремлення таких рис українства, як гуманність, демократизм та індивідуалізм, не означає, що інші етноси цих рис позбавлені. Йдеться про те, що ці риси виражені у українців найбільш виразно, рельєфно.

Така специфіка українського менталітету зумовлена споконвічним землеробським способом життя українців.

Вони жили у постійній обороні, а це потребувало більш розвинених, ніж у кочівників та різного роду загарбників, форм соціальності, які відбивались і на рисах характеру, і на типах індивідуальної та колективної поведінки.

д) Безелітність українства

Українська владна еліта почала зникати з часів унії. Частина української еліти стала переходити на римо-католицтво й ополячилася.

Це період феодалізму. І він сприяв такому процесу.

Однією з важливих особливостей феодалізму є те, що він ще не знає ні нації, ні національного патріотизму.

Отже, владна феодальна еліта всерйоз сприймає лишень один тип відносин: «сюзерен-васал».

Тому українські феодали, залишаючись хазяями над селянами-українцями, зовсім не ставилися до свого ополячення як до зради своєму народу, тобто цих селян. Свідомість українських феодалів сприймала власне ополячення як природний результат зміни васальної залежності.

Відокремлення українських княжих родів від свого народу посилювалося дією ще однієї феодальної норми.

Це – ставлення до селянства як до нижчої соціальної істоти, якій бракувало моральних, культурних, інтелектуальних та інших людських якостей.

Отож прагнення вже фактично напівукраїнської еліти остаточно зректися своєї первинної ментальності зумовлювалося ще й тим, що ця ментальність поставала тепер як виключно селянська.

Історично так сталося, що української буржуазії не виникало.

У підкореній Польщі частині України роль аристократії відігравали поляки, а роль буржуазії – євреї. Саме ці обставини малися на увазі, коли мова йшла про об’єктивні передумови консервації селянськості українського менталітету.

На середину XVII ст. українство втратило власну шляхту, а власної буржуазії (міщанства) не набуло.

Як механізм етнічного самозбереження український народ висунув інтелігентність (або духовний аристократизм), оборону православ’я, козацькість (або найвищий вияв етноіндивідуалізму).

Для реалізації саморегулювання та самоорганізації необхідний був відповідний історичний поштовх, який і знайшов своє втілення у Хмельниччині.

Самооборона ця виявилася досить успішною. Попри практично повну втрату старої княжої еліти, українство на середину XVII ст. сформувало у собі інтелігентність як тотальне етноявище, як суцільну ментальну рису.

Ця духовна шляхетність українського етносу постала як своєрідна компенсаторна реакція на втрату шляхетності політичної. Причому реакція такої сили, що напередодні Хмельниччини український народ досяг дивовижних вершин не тільки у писемності, а й у культурі, науці, мистецтві. «XVII вік – це золотий вік нашого письменства, нашої культури. Київ став центром української науки, її Афінами, став нашим Парижем» (Іван Огієнко).

Чого варта була сама тільки Києво-Могилянська академія!

Виникли такі постаті, як князь Костянтин Острозький, який створив і очолив православну Академію Острозьку; Іван Вишенський; митрополит київський Петро Могила, фундатор Могилянської академії та інші.

Завдяки Хмельниччині та створеній Богданом державі українці остаточно перетворилися з етнографічної маси на етнічну цілісність, яка відтоді як така вже завжди прагнула до усамостійнення.

Українство через козацьку старшину відтворило свою власну владно-політичну еліту, досягши своїх вершин за доби Івана Мазепи.

В першій половині XVIII ст. церква, школа та шпиталь становили триєдину установу, що існувала всюди – в містах і селах, задовольняючи культурні запити населення.

Внаслідок покріпачення селян, посилення загалом соціально-економічного гноблення населення, втрати Січчю своєї військової ролі охоронця кордонів (після підкорення Росією Криму) й тому занепаду козаччини як гаранта української самостійності та державності у духовно-культурному житті не тільки не відбулося просування вперед, а вкінець руйнувалося й те, що було. Зникла нижча і занепала вища школа рідною мовою, ледве животіла писемність.

Минає 100 років після мазепинського духовно-культурного відродження, і ось наприкінці XVIII ст. вищий клас малоросійського суспільства масово зрікається мови своєї батьківщини, відмовляється від одягу, звичаїв, національної обстановки.

Культурний клас зрікся своєї національності, національної культури, від закріпаченого народу, котрий зберіг свої національні риси, та не зміг утриматися на досягнутій ним культурній висоті.

Але знову український народ, позбавлений власної політичної еліти, втративши церковну автономію, не маючи фактично власної буржуазії, напружує свої сили й маніфестує надзвичайну здатність до самозбереження.

Через таких геніїв, як Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка, через розстріляне Відродження 20--30 рр. XX ст.

Таким чином, бачимо, що на неодноразову втрату своєї владно-політичної еліти, на відсутність власної буржуазії, а відтак – на загрозу втрати своєї самобутності через повне ополячення або зросійщення українство «відповіло» (відреагувало) саморегулятивним створенням (породженням) такої ментальної риси, як суцільна інтелігентність, яка є формовиявом української шляхетності і найвищим щаблем української ментальності.

Козацькість – якісна відзнака української ментальності.

Козацтво як початковий субстрат козацькості виникає як суто татарське явище.

Турки іменували запорожців не інакше, як бут калами (змішаним народом).

Що спільного і які відмінності тюркського та українського козакування?

Тюркське й українське козакування – це речі різної генетичної природи, об’єднані лише наявністю спільного полігону – Поля. Козаків-татар породжував розклад родоплемінних відносин, з яких виламувалися свавільні одиниці.

Натомість перші козаки-християни були ранніми носіями розвиненого індивідуалізму, протиставленого державі ті її контролю. Окрім того, збройно-сторожова і розбійницька функції у слов’янському козакуванні від початків ішли в парі з промислово-господарською діяльністю. Українство, просуваючись на південь, у Степ-Поле, створило там наприкінці XV -- I пол. XVI сторіч власну інституцію козаччини, поглинувши відповідну татарську інституцію. Цим були закладені підвалини, з одного боку, поширення на українство деяких зовнішніх рис татарської ментальності, а з іншого – набуття українством виключно нових істотних ментальних рис-властивостей. До останніх належать, зокрема, анархо-руйнівний та селянсько-землеробський (на відміну від міщансько-підприємницького) індивідуалізм, а також мілітарність світоосвоєння, способу життя взагалі.

Спочатку козаччина убирала в себе здебільшого авантюрно-непосидючі елементи суспільства, що мали виразні нахили до розбійницько-пригодницько-мандрівного способу життя.

Наприкінці XV ст. на український народ з Півдня насувалася дуже велика небезпека – від Туреччини.

1482 року Київ було пограбовано й спалено вщент. Відтоді впродовж майже трьох сторіч (Кримське ханство впало 1783 року) український народ уже не мав жодного спокою від турецьких навал та татарських наскоків, зазнаючи велетенських матеріальних та людських втрат.

Поступаючи вглиб української території, кримський смерч зметав усе живе на своєму шляху.

Наслідком погромів, яких Русь не пам’ятала з часів Батия, стали величезні господарські спустошення і втрати в людях, фізично знищених або виведених у полон (ясир). За кілька десятиліть (починаючи з 1482 р.) руські землі перетворилися на головне джерело постачання рабів на невільницькі ринки Криму й Стамбулу, де їх продавали, як свідчать очевидці, у найвіддаленіші закутки Азії та Сходу.

Отже, зростаюча небезпека з Півдня, якій литовські та польські влади не могли реально нічого протиставити, змушувала їх пильніше придивлятися до козаччини й поступово починати використовувати її як професійну військову силу.

Спочатку (десь упродовж перших трьох чвертей XVI ст. ) -- на напівлегітимних засадах.

Відповідно до цього дедалі ширший попит держави на козацтво повільно перетворював останнє із специфічного способу життя його носіїв на соціальну інституцію дедалі більшої вагомості.

Свого апогею це зростання сягнуло по 1572 р., коли було сформоване козацьке реєстрове військо. Відбулася ця подія невдовзі після Люблінської унії 1569 р., якою польське королівство та Велике князівство Литовське були об’єднані у Річ Посполиту.

А реєстр у Речі Посполитій мав значення своєрідного соціального стану.

Українське козацтво посилювалося й набувало загальноєвропейського розголосу як ефективно-дійова антитатарська, ширше – антиосманська збройна (військова) сила.

В той час, коли стара провідна верства українського суспільства, магнати й шляхта, помалу сходить зі сцени через масову дезерцію своїх членів до польсько-латинського табору, а у міщанства вже не вистачає сили самим виносити тягар боротьби за церкву й народність, виступає нова суспільна сила, нова верства, що вийшла з лона українського народу, -- козаччина й переймає на себе завдання бути головною опорою православної церкви і української народності. Саме такою поставала внутрішня функція українського козацтва.

Виконуючи цю дуже важливу функцію, козацтво поступово проникало в усі шпарини українства, формуючи в ньому таку нову ментальну якість, як козацькість.

Три напрямки цього процесу:

1) Козацтво постало як захисник переважної більшості українського народу – селянства.

Тому вся маса селянської людності, яка не могла покинути своїх родин, своєї хати й свого поля, почала вбачати в козаках людей особливо для неї симпатичних, які при нагоді можуть виступити в її обороні. Між козаками й селянським населенням простягаються незримі нитки взаємного розуміння й певної спільності інтересів.

2) Козацтво здійснює найактивнішу підтримку прихильників збереження й розвою української духовної та культурної самобутності. Чого варта сама тільки акція вступу 1620 року гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного «з усім військом запорозьким» до київського братства.

В Україні з початку XVII ст. союз української інтелігенції з козацтвом був дуже доконаним фактом.

3) В козаччині український народ виділив з-поміж себе найкращий, найбільш активний елемент, утворив свою національну аристократію. Тому в XVII ст. утворилася і довгий час трималась назва «козакоруська нація». Бо завдяки подвигам козаків та генію їхнього гетьмана Б.Хмельницького у середині XVII ст. було створено козацьку державу українців-русів.

Козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній свідомості українців, -- так як ковбой в американців чи вікінг у скандинавців.

Таким чином, проблема землі та волі (як соціальної, так і національної, або, точніше, державно-етнічної), що її не розв’язано в Україні й досі, -- ось головний рушійний чинник формування зрілої козаччини.

Відповідно індивідуалізм (як покладання виключно на себе) та мілітарність життєсприйняття (як постійна готовність до самооборони) – ось дві взаємодоповнювані риси-властивості, що складають в українській ментальності таку якість, як козацькість.

Отже, геоісторичне й геополітичне знаходження України на рубежі християнського Заходу та мусульманського Сходу, на розмежуванні католицтва та православ’я, на кордоні з Великим Степом і зумовило те, що її народ ментально сформувався як козацький народ. Це сталося так ще й тому, що через дію щойно зазначених чинників український народ фактично був позбавлений класичних (або, скажімо, притаманних європейським народам XIV--XVIII ст.) форм державності й змушений був поступово зорганізуватися саме у Козацьку державу.

Українське козацтво виросло з народу і саме створило новий народ, а не виділилось у локальну спільноту, субетнос. 

ж) Роз’єднаність – ментальна риса українства

Чи є у українців психологічна єдність?

Чи є у них майже інстинктивна готовність підтримувати представників свого етносу за будь-яких умов, як це можна спостерігати, скажімо, серед євреїв?

Чи завжди здатні українці підпорядковувати власні інтереси, родинні інтереси інтересам етнічного цілого?

Дійсно, психологічна подібність, схожість справді є, але це не те саме, що єдність. Ця схожість не є справжньою ментальною ознакою.

А чи притаманне більшості українських етнофорів «чуття єдиної родини»?

Дехто вважає, що чуття єдності у українців немає, є щось протилежне. А саме те, що успіх іншого – сусіда, товариша, знайомого – не сповнює українців радістю, що наш земляк до чогось доходить, але радше заздрістю, і звідти бажання знецінити чуже досягнення, звідти: критиканство, яке доходить до нешляхетного стягнення вниз, «зрівнялівки» на найнижчого.

Отже, утворюючи ідеал українства, треба не забувати про його суперечливу сутність. Адже етнос – явище соціальне, і йому притаманний увесь спектр соціальних ускладнень. І навіть перед лицем зовнішньої небезпеки представники одного й того самого етносу, тобто однакової ментальності, нерідко діяли неоднаково.

Роз’єднаність як етноментальну рису українства не слід пояснювати ні загальнопоширеною серед людей заздрістю, ні не менш поширеною соціально-класовою розколотістю розвинених суспільств, яким є й українське суспільство.

А відтак ми мусимо визнати, що такі риси української ментальності, як гуманність та демократизм, волелюбність – козацькість та хазяйновито-працьовита селянськість, неминуче породжують індивідуалізм (не як егоїзм, не як виняткове себелюбство, а як незалежність, самоповагу, як розвинене почуття людської гідності), який за історичних умов майже постійного іноземного гноблення проростає, у свою чергу, стійким духом бунтарства, нескореності.

Поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та неприпустимості насильства влади – чи не найстійкіший компонент українського «Я», а отже й національного характеру впродовж усієї трагічної історії України.

Але, як відомо, будь-яке позитивне явище, перевищуючи міру, перетворюється на свою протилежність.

Так, мабуть, сталося і з українським бунтарством та нескореністю.

Бунт проти чужої системи, отже бунт сам по собі наскрізь позитивний, переходячи в наслідку постійності – перманенції явища в звичай, ставав небезпечним, бо він вироджувався у бунт для бунту, у спротив взагалі, у негоцію вже не тільки чужої влади, а й всякої влади, у недисциплінованість. Тобто йдеться про звичайну анархічність.

Чи не саме вона завадила, стала на перепоні й призвела до поразки українства в його визвольних змаганнях 1917--1920 років?

Дошукуючися причин роз’єднаності українства, ми переконуємося, що ними є не тільки нескореність, волелюбність, демократизм і як їхні граничні вияви – недисциплінованість та анархічність.

Український народ, маючи таку ментальну ознаку, як роз’єднаність, завжди був «сплячим вулканом», а тому був страшний для своїх пригноблювачів.

І цей жах перед завжди ймовірним вибухом українського гніву породжував нелюдські жорстокості стосовно українців.

з) Про бездержавність українства

Говорячи про менталітет українців, особливо про його згубні для існування етносу риси, не можна обійти увагою той факт, що більшість цих рис породжувалася досить тривалою в історичному вимірі бездержавністю українства.

Врешті-решт ця тривала бездержавність призвела до виникнення уявлень про її не випадковість.

Чому бездержавність українців була такою тривалою?

Найважливішою причиною цієї бездержавності була досить тривала розшматованість України, досить тривалий стан розподілу її території між різними колоніальними господарями.

Саме розшматування України Польщею та Росією мало найбільш трагічні наслідки для української державності.

Сталося те, що український народ, підпавши під владу Польщі, перетворився на суто землеробський, селянський етнос. В містах, які були адміністративними та культурними центрами, переважало польське та єврейське населення, український народ поступово втрачає свою політичну еліту.

Щоправда, відтворенню останньої сприяло виникнення нової козацької верхівки. Але як на Січі, так і у Гетьманській державі панував той самий дух, що був притаманний польському сейму й взагалі поведінці польських магнатів, а саме: демократизм аж до анархізму. Тому розшматовано й Польщу. Й навпаки, Московщина виросла у сильну, централізовану монархічну державу – Росію. Бо тут, на відміну від анархічної польської шляхти та роз’єднаної української козацької старшини, постало дисципліноване дворянство.

Росія підкорила собі не тільки Україну, й Польщу, але – і Крим. Татарський розбій закінчився раз і назавжди.

Український народ отримав можливість фізичного виживання, а його землі на 80% було зібрано докупи (хоча й під «рукою» іншої держави). Так що однією з причин української бездержавності був український менталітет, дещо запозичений і у поляків.

У свою чергу, останнє стало можливим завдяки перетворенню України на польську колонію. Тривала бездержавність українського народу була зумовлена також і тим, що відбулося і духовне відокремлення відповідних частин України, що постало як приналежність до двох церков – греко-католицької та православної.

Притаманний православ’ю дух покірності та общинної свідомості був, мабуть, об’єктивно чужий козацькій вдачі, волелюбності та індивідуалізму українства. Православ’я стало могилою української самостійності, а ще більше – причиною послаблення духовності українського народу.

Німеччина ніколи не була чиєюсь колонією. Україна ж, навпаки, по-перше, була бездержавною і тими чи тими землями своїми входила до складу різних держав і водночас, і по черзі, по-друге, вона переважну частину своєї історії була розшматована колоніальною територією.

Перебування українців водночас під владою різних чужинців створило щонайменше два дуже відмінних менталітети одного й того самого народу.

Дві психіки, створені у західних і східних українців під впливом перебування впродовж сторіч під різними чужинецькими окупаціями. 

Комплекс «малоросійськості» був притаманний частині української інтелігенції Східної України.

Ідея автономії України у складі Росії виявилася дуже живучою, дуже впливовою.

Отже, територіальна розірваність України, її колоніальна залежність, духовна розірваність українського народу та зумовлена цими чинниками несуверенність політичного мислення багатьох його навіть видатних представників призвели до суттєвої деформації уявлень про українську державність.

І)Пессиместический пассеизм.

Пассеизм-пристрастие к прошлому в ущерб настоящему.

Пафос прошлого, любование прошлым, в котором часто присутствовали весьма недостойные страницы, и отстранённость от бурлящего цивилизационного настоящего, стали за годы независимости доминировать в народном менталитете украинцев, прежде всего -- западных областей. Этот пафос овладел также умами большинства государственных чиновников (вспомним В.Ющенко и его окружение), научившихся эффективно использовать его исключительно в своих корыстных целях.

Под барабанный грохот пассеизма наша олигархия выстроила для себя собственную «внутреннюю Украину», отгородилась от носителей менталитета мощным забором частной собственности, а им самим оставила столь любимые ими бесконечно сменяемые друг друга музыкальные, танцевальные, фольклорные и прочие фестивали, исторические праздники. Их количество превысило все пределы разумного.

Те достижения в прошлом, которые действительно способны вызвать чувство гордости, по идеологическим причинам не афишируются, поскольку принадлежат к временам «закабаления». Афишировать их означало бы оправдывать «неправильный» социальный строй. Каждый раз в связи с празднованием 9 Мая мы видим, как сложно ангажированным историкам и идеологам разорвать взаимосвязь между свершениями украинцев в период Великой Отечественной войны и коммунистической организацией общества. Они не находят ничего лучшего, чем объявить, что в той войне победил народ, вопреки высшему руководству.

Но если это так, то почему же тепер, в ситуации гораздо менее критической по сравнению с фашистской агрессией, народ не справляется столь же победоносно с многочисленными, но куда менее острыми проблемами независимо от своих правителей?

Как итог -- торжество фальши и лицемерия.

Нам предлагают гордиться трипольскими горшками или конструкциями, которые ни секунды не действовали. Казачество изображают носителем государственности и демократии, хотя факты говорят, что представителей этой группы населения куда больше волновали присутствие в реестровых списках и привилегии.

Не случайно к 18-му веку во владении казацкой верхушки, составлявшей менее 1% населения, было сосредоточено около половины земельных угодий. Те, кто сегодня причисляет себя к продолжателям «козацького роду», абсолюно не похожи на удальцов 16-17-го веков.Так, может, и не было удальцов? Конечно, были, как есть и теперь. Но они никогда не составляли настолько весомую часть общества, чтобы определять его менталитет. Например, в современной Украине есть братья Кличко, ставшие символом нашей страны. Но это вовсе не значит, что наши соотечественники в своей массе по целеустремлённости и волевым качествам соответствуют этим братьям.

Каковы же мы на самом деле?

Вот некоторые черты нашего народного характера.

Слабая способность к самоорганизации и самодисциплине. Изъяны самоорганизации проявляются, к примеру, в функционировании института местного самоуправления. Состояние дел на местном уровне зависит не от инициативы жителей, а главным образом от того, насколько той или иной общине, особенно сельской, повезло (именно повезло) с председателем, и от ситуативного пересечения её нужд с «интересами спонсоров».

Способность к самодисциплине проверяется соблюдением законов. Законы у нас нарушает подавляющее большинство населения. Представители так называемой политической элиты, которые в теории, кажется, положили бы головы за законность и правопорядок, на практике, как только закон противоречит их интересам, готовы на него плюнуть и начинают ярастно доказывать, что он не тот, который следовало бы уважать.

Основными чертами нашего менталитета есть невосприимчивость к прекрасному, к благонравию, социальная аппатия и безразличие. Посмотрите на наше нецивилизованное отношение к собственной природе (всё вокруг превратили в сплошной мусорник), лицемерие в отношениях между людьми, людьми и государством, прихожанами и церковью, враждебное восприятие массами классовых различий в идеально выстроенном олигархическом обществе, абсолютное равнодушие подавляющего большинства к своему здоровью. (Посмотрите на внешний вид наших мужчин и женщин -- впереди живот, а следом всё остальное).

А давайте посмотрим на меркантильное поведение наших митингующих, где участники любого политического протеста непременно скандалят друг с другом. А готовность людей терпеливо-бесконечно ждать своей очереди под кабинетом начальников.

Основные христианские доктрины соблюдаются даже среди верующих чаще всего показушно. Мы не только равнодушны к тонкостям в различиях политических партий и течений, но и при видимой общественной активности отличаемся общим политическим невежеством. Для нашего избирателя интерес вызывают исключительно личности и взгляды. Люди на словах жаждут перемен, хотят иметь более высокий жизненный уровень, но зачастую не умеют хорошо рабо тать -- производительность труда в десятки раз ниже, чем на Западе.

Мораль находится в эмбриональном состоянии. Политическая борьба партий выродилась в соперничество между олигархами, избиратели на предвыборных ристалищах часто борются не против своих врагов, а против врагов своих врагов.

Гири пассеизма на ногах и руках украинского менталитета не позволяют нашему государственному кораблю набрать нормальный ход в мировой истории, мешают выбрать правильный курс. Самопровозглашённая политическая «элита» год за годом растрачивала кредит, полученный в счёт запасов доброй воли народа. Но запас этот небезграничен, и уже в недалёком будущем станет ясно, суждено ли Украине выжить как государству.

Нам необхолимо распрощаться с самолюбованием в историческом прошлом и освоить современную науку выживания в глобальном мире.

               І знову про українську ментальність. Сучасну

Українська нація, якщо так можна говорити про українців, перебуває в підлітковому віці.

З одного боку – самовпевненість, категоричні судження, з другого – дитячі наївні сподівання на краще майбутнє («…згинуть наші вороженьки, як роса на сонці..» -- тобто випаруються самі собою, без наших зусиль). І це всупереч очевидній логіці фактів, тенденцій, явищ і подій.

Ми сподіваємося на «доброго царя» (провідника, лідера, президента, месію). А це є ознакою особистої відповідальності недорослої нації. Головне – щоб було що їсти тричі на день та влаштовувати різні шоу («ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!» -- досить символічно звучить цей рефрен у виконанні Вєркі Сєрдючки).

Нація не хоче помічати, що корабель, тобто держава, пливе не туди. І взагалі це плавання під загрозою, а рятувальні пелюшки передбачені тільки для пасажирів із кают люкс на верхній палубі. А ми віримо капітану, який нас заспокоїв, що в разі загострення ситуації нас урятують інші кораблі, яким ми добровільно віддали свою сучасну зброю.

А тим часом чисельність сільського населення катастрофічно зменшується за рахунок відходу з цього світу старших і втечі молодих до міст, а то й далі.

Ринок захоплений посередниками з «команди капітана», тому й ціни високі. А коли високий урожай – то це вже справжнє нещастя.

Треба чесно й відверто визнати, що всі сьогоднішні проблеми України (а точніше -- нації) існують і продовжують розвиватися в негативному напрямку виключно через безвідповідальність, самообман, безпідставне самозаспокоєння, унікальну історичну наївність і внутрішню переляканість українців.

Відсутнє усвідомлення необхідності праці над собою, над власним громадянським, патріотичним, а отже й моральним удосконаленням, яке обов’язково вимагає готовності пожертвувати собою в ім’я Батьківщини.

Пиха (гординя) була і є чи не головною рисою нашого характеру, що постійно знаходить своє вираження в абсурдному прагненні українців бути трьома гетьманами з двох можливих.

Трагедія в тому, що підліткова ментальність дорослих українців, які замість думати щоразу лише розпускають вуха й слину розчуленості від захоплення лагідним словоблуддям «капітана» попереднього й кандидата на наступного.

Чергова хвиля еміграції в період незалежності – це яскравий прояв нормальної абсурдності поведінки українців, породжений тією самою ментальністю. Здавалося б, чого тікати від щастя жити й будувати свою власну державу на кращих у Європі землях?

Страх – ось що керує поведінкою чи не більшості українців, страх бути викритим, виявленим у своїй внутрішній непривабливій суті, яка приховується за емоційними прагненнями зовнішньої привабливості.

А там, де страх, там і лицемірство, неправда, обман і самообман. Де є страх, там немає партнерства, солідарності громадян перед спільною бідою.

Небезпечне поєднання страху з пихою лежить в основі ментальності чи не більшості українців. А звідси й продажність…

Там – де страх, там і нездатність до боротьби за свободу і незалежність. Коли є що їсти, то при чому тут праця над собою, а тим паче – свобода і незалежність…

Чи всі українці вміють тримати слово? – питання риторичне. Не лише до пунктуальності німців, а й навіть до ділової обов’язковості євреїв чи японців, не кажучи вже про патріотичність поляків та про їхню готовність до самопожертви заради честі й шляхетності, – нам ще далеко!

Що не заважає багатьом, за слушної нагоди, всіх їх лаяти й насміхатися, вважаючи гіршими за нас, українців.

Чи є в України майбутнє?

Є. І це буде тоді, коли українці – всі – скинуть із себе ярмо страху, брехні, пихи й лицемірства, натомість зодягнуться у шати правди, шанобливого, самовідданого ставлення до Матері–України й шляхетності у відносинах між собою.

Для цього українці повинні не лише визнати свої вади, а й узятися за працю над собою, об’єднатися в одній солідарній національно-патріотичній організації, щоб будувати Україну не за страх, а за совість.

Читайте новости Украины и мира на страницах «2000» и в социальных сетях Facebook, Twitter, Livejournal, а также Telegram

загрузка...
Loading...

Загрузка...

Каминг-аут

Повторю фразу, ставшую уже банальной, – соцсети взорвало сообщение, появившееся на...

Киев в центре американской политики

Отставка Болтона – это шаг к изменению отношений с Москвой через изменение...

О классовых битвах 50-х

Печально известный национальный закон "о декоммунизации", несмотря на появление новых...

Не было бы Порошенко с Яценюком – Крым до сих пор был...

Недавний обмен заключенными между Украиной и РФ показал, что президент Зеленский...

Загрузка...

Может ли Украина стать «европейской Канадой»?

Скорее всего, эта фантастическая идея может вызвать ироничную улыбку у многих...

Выбор нового мезальянса

Суверенитет в современном мире могут себе позволить буквально несколько стран,...

Кто кому роет яму

Разыгрывание российской карты двумя внешне антагонистичными друг другу силами всякий...

Совсем новая «Большая семерка»

Российский лидер заинтересован в нормализации отношений с Западом, но не...

Комментарии 3
Войдите, чтобы оставить комментарий
Валерий
08 Августа 2019, Валерий

Начал читать и с каждым абзацем понимаю - да нет же ,нет - неправ автор , сотворивший
песнь песней украинской нации . Собрался уже писать опровержение , но вот оба-на
с переходом на русский язык . Украинцы плохие и ещё раз плохие- через небольшой промежуток снова кульбит на украинский и украинизированные маниловские мечтания
про велику Украiну. Что примечательно ( осознанно сделал это автор или так у него
сработало подсознание ), всё хорошее об украинцах на украинском языке , всё плохое -
на русском . Для меня это говорит о многом- автор бяка и двуличный человек ,желающий изобразить себя объективным , да вот подсознание вывело его на чистую
воду .

- 8 +
Владимир Теренин
07 Августа 2019, Владимир Теренин

Напомним:
Живи, Україно, прекрасна і сильна,
В Радянськім Союзі ти щастя знайшла.
Між рівними рівна, між вільними вільна,
Під сонцем свободи, як цвіт розцвіла.

И ведь это были не просто слова.

- 15 +
serr

Извините, но адекватность автора вызывает сомнения....

- 17 +
Loading...
Получить ссылку для клиента

Авторские колонки

Блоги

Idealmedia
Загрузка...
Ошибка